Сергій Параджанов - майстер і господар Храму кіно

Друзі, 9 січня 2024 року минає 100 років від дня народження талановитого митця і неординарної особистості, вірменина грузинського походження, творця візитної картки українського «поетичного кіно» – картини «Тіні забутих предків» (1964), Сергія Йосиповича Параджанова. Параджанова називали «генієм» та «маестро» його друзі – світові митці Федеріко Фелліні, Мікеладжело Антоніоні, Жан-Люк Годар, Анджей Вайда, Ів Сен Лоран, Андрій Тарковський та інші. Сам про себе режисер казав, що він: «вірменин, який народився у Тбілісі і сидів у російській в’язниці за український націоналізм».

Сергій Йосипович був і режисером, і сценаристом, актором, художником, скульптором, і композитором, костюмером, гримером, епістоляром та хореографом. За своїх вчителів Параджанов вважав Олександра Довженка та Андрія Тарковського. Великий вплив Параджанов здійснив на Федеріко Фелліні.  Але шлях у кіно був довгий та непростий. Народився Сергій Параджанов 9 січня 1924 року в Тбілісі ( Грузія) у родині, де професія антиквара передавалася з покоління в покоління, тому відхід Сергія від сімейної традиції розглядався його батьком як образа роду.

У 1942 році Параджанов закінчив середню школу і втупив до Інституту залізничного транспорту, який покинув за рік, щоб вивчати музику і хореографію на вокальному відділені Тбіліської консерваторії.

 У 1941–1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».  В 1945 році Сергій Йосипович переводиться до Московської консерваторії, а наступного року вступає на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК). Він навчається у класі Ігоря Савченка та стає його асистентом в картині «Тарас Шевченко». Також працює помічником режисера А. Мишуріна у фільмі «Максимко».  1951 року знімає дипломну роботу «Молдавська казка», яка у 1954 році розширюється до повнометражного дебюту у співпраці з Яковом Базеляном за казкою Еміліана Букова «Андрієш».

Після закінчення інституту був направлений на Київську студію художніх фільмів (ім. О. Довженка) як режисер-постановник.

Свої перші 5 фільмів Сергій Йосипович Параджанов вважав невдалими, але такими, які допомогли йому знайти власний стиль. Серед них – низка документальних та науково-популярних картин «Наталія Ужвій», «Думка», «Золоті руки» 1954 року. Також художні фільми для масового радянського глядача – «Перший парубок» 1958 року, «Українська рапсодія» 1961 та «Квітка на камені» (робоча назва «Так ніхто не кохав») 1962 року у співавторстві з А. Слісаренком.

Міжнародна слава прийшла до Сергія Параджанова у 1964 році після екранізації повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» – історії про гуцульських Ромео та Джульєтту. Успіх Параджанова порівнюють з класиком радянського кіно – Сергієм Ейзенштейном та його картиною «Броненосець Потьомкін».

«Тіні забутих предків» є візитівкою українського поетичного кіно, яка була в мистецькому контексті з французькою Новою хвилею. 

«Ми навмисне віддалися матеріалу, його ритму і стилю, щоб література, історія, етнографія, філософія з’єдналися у єдиний кінематографічний образ», - скаже пізніше Параджанов. І справді, зближення різних форм мистецтва – образотворчого, поетичного, музичного, їх синкретизм – чи не основа стилістики Параджанова, його творчої майстерності.

Сергієві пощастило зібрати навколо себе винятково талановитих творців: художника Георгія Якутовича, оператора Юрія Іллєнка (який через ідейні суперечки ледь не стрілявся з Параджановим), акторів Івана Миколайчука, Ларису Кадочникову та композитора Мирослава Скорика. За допомогою такої команди «Тіні забутих предків» отримали безліч нагород ( 39 міжнародних нагород і 24 гран-прі на кінофестивалях). Вже 2010 року сербський режисер Емір Кустуріца назвав «Тіні забутих предків» найкращою картиною у світі.

Скандальної слави фільм заробив ще у вересні 1965 року під час презентації у київському кінотеатрі «Україна», на якій виступили Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл з критикою владного режиму  щодо арештів інтелігентів влітку того року. Окрім того Сергій Параджанов зробив ще один, хоч і не помітний, але страшний крок: він відмовився дублювати фільм російською, що на той час було взагалі нонсенсом.

У 1967 Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він знімає фільм «Саят-Нова» або «Колір граната» (1968) – картину про великого вірменському поета Саят-Нови. Стрічка складається з декількох мініатюр і відзначається декоративністю, статикою кадру, символікою кольору, метафоричністю, і є справжньою візуальною іконою. Але, на жаль, «Колір граната» майже ніхто не бачив і який знаходиться в запасниках «Арменфільму». 

Причиною став арешт Сергія Параджанова 17 березня 1973 року, йому інкримінували націоналізм, гомосексуалізм і незаконну торгівлю іконами.

В тюрмі Сергій Параджанов був авторитетом, він відкрив школу живопису, отримував листи від численних друзів, приятелів і учнів.  Так наприклад йому регулярно приходили міжнародні депеші від Ф.Фелліні, наприклад: «Хвилююся за твою долю, ти ж велика людина, тримайся». Також у в'язниці Параджанов збирав кришки з фольги, якими тоді закривали молочні пляшки. Він пресував їх у медальйон і гвіздком робив портрет Пушкіна. Один із таких медальйонів він подарував Тоніно Гуеррі. Тоніно відлив медальйон в сріблі і подарував своєму другу Федеріко Фелліні.

Тільки завдяки світовій кампанії протесту і проханню Луї Арагона (який заснував Міжнародний комітет з визволення Параджанова) про звільнення режисера до Л. І. Брежнєва, яке підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікеладжело Антоніоні, Параджанов був звільнений з-під ув’язнення 30 грудня 1977 року.

 Щодо звинувачення в українському націоналізмі Сергій Параджанов відповідав: «я не український націоналіст, я геній».

Після повернення, зважаючи на заборону жити в Україні, він поселився у Тбілісі і працював на кіностудії «Грузія-фільм», де спільно з Д. Абашидзе поставив «Легенду про Сурамську фортецю» (1984). Неповторними є його спроби відтворення живопису мовою кіно – короткометражні «Акоп Овнатанян» (1967) і «Арабески на тему Піросмані» (1985).

Стрічка 1988 року «Ашик-Керіб» була присвячена Андрію Тарковському і стала останньою завершеною картиною митця. 

Офіційно Радянський Союз не дозволив фільмові брати участь в міжнародних конкурсах, але на Мюнхенському кінофестивалі він був номінований на кращу режисуру та отримав приз за художнє оформлення. Стрічку показали на Венеціанському кінофестивалі, журі якого просило висунити Параджанова на «Оскар».

З нагоди київської прем'єри фільму «Ашик-Керіб» Сергій дав своє останнє, передсмертне інтерв’ю українською мовою. І на завершення бесіди вигукнув: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому розумію його я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською, не буде пісні української, не буде сонця українського і не буде соняшника українського!»

У своєму незавершеному заключному  автобіографічному проекті «Сповідь» (кадри з якого включено у документальну стрічку Михайла Вартанова «Параджанов. Остання весна» 1992 року) Параджанов прагнув підсумувати весь життєвий доробок і повернутися в дитинство.

Сергій Параджанов мріяв зняти фільм «Марія» за твором Шевченка і «Intermezzo» за новелою Коцюбинського. Але не судилося…

17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер.

У 1991 у Вірменії, Єревані відкрилася квартира-музей, в якій зберігаються сотні колажів, малюнків, фотографій та листів режисера.

23 липня 1997 року на території кіностудії Довженка був відкритий пам’ятник Параджанову. А 2004 року на батьківщині митця, в старій частині Тбілісі відкрили пам’ятник Параджанову в стрибку, який символізує вічну енергію і неземний характер фільмів митця.

2013 року про майстра був знятий Сержом Аведікяном та Оленою Фетисовою художній фільм «Параджанов», який номінувався на «Оскар» у номінації «Фільм іноземною мовою» від України. Того ж року, вийшов трилер Любомира Левицького «Тіні незабутих предків», який  є реплікою до шедевру Параджанова.