Кузьма, ти є! Ти вічний!

Сьогодні, 17 серпня 2023 року, Андрій "Скрябін" Кузьменко міг би святкувати 55-й день народження, якби не трагічна ДТП у 2015 році.

Андрій Кузьменко народився в місті Самбір Львівської області 17 серпня 1968 року. Його мама була вчителем музики, а тато інженером. Кузьма з дитинства цікавився музикою, закінчив музичну школу по класу фортепіано і навіть створив свій панк-гурт, який виступав на шкільних дискотеках.

Скрябін навчався на стоматолога, але ця професія здалася йому нудною, і Кузьма вирішив пов'язати своє життя з музикою. У 1989 році з'явився гурт "Скрябін".

Гурт «Скрябін», фронтменом якого був Кузьма, створював власний творчий мікрокосмос, поєднуючи любов до закордонних музичних трендів 80-х (синті-поп, постпанк, "нова хвиля") з глибокими, абстрактними й афористичними текстами.

Кузьма сам був автором пісень гурт. Багато з них назавжди увійшли в історію українського шоу-бізнесу. Тематика його пісень була різноманітною, він писав про любов, родину, друзів. Після початку війни на Донбасі, у Скрябіна стало з'являтися все більше пісень про політику і ситуацію в країні.

Крім музики, Андрій,до речі, багато подорожував і займався спортом. Він навіть став майстром спорту з біатлону.

Приблизно з 2003 року Кузьменко працює як ведучий програми "Шанс" разом зі співачкою Наталею Могилевською.

А у 2006 році Андрій проявляє себе як талановитий письменник після видання його власної книги-автобіографії «Я, Побєда і Берлін». Вона мала шалену популярність, кілька разів перевидавалася.

Талант Кузьми проявляється і в продюсерстві:  у 2009 році він створив групу "Пающіє труси", допоміг здобути популярність гурту "Дзідзьо". 

У тому ж році був членом журі літературної премії "Книга року Бі-Бі-Сі". У 2014 році допомагав військовим в зоні АТО на сході України.

Загинув Кузьма 2 лютого 2015 року в результаті зіткнення його авто з молоковозом недалеко від Кривого Рогу.

Ось така вона, біографія Андрія « Скрябіна» - простого хлопця. який став іконою українського року.

Фільм «Я, «Побєда» і Берлін» зняли за однойменною книгою Андрія Кузьменка «Скрябіна», але запланований на березень 2022 року прокат зірвався через напад росії і війну.

Але фільм готується до прокату найближчим часом, -  тож, чекаємо ! Цікаво!

17 серпня 2020 року Президент України Володимир Зеленський присвоїв українському співаку Андрію Кузьменку (Кузьмі Скрябіну) звання Героя України ( посмертно).

Сьогодні нам дуже не вистачає Андрія. Артиста, поета, волонтера. Людини. Українця. Який дуже хотів, щоб люди в його країні жили мирно та щасливо"...

Корифей українського хорового мистецтва Анатолій Авдієвський

 

"Народ наш мудрий, і такі ж його пісні. Це не лише високохудожня цінність, а наша історія. Без розуміння та поваги до цього феномену наші патріотичні гасла нагадуватимуть бурю у склянці води", - так говорив український хоровий диригент і композитор Анатолій Авдієвський.  

Сьогодні, 16 серпня 2023 року, Анатолію Тимофійовичу Авдієвському минає 90 років.

Він був художнім керівником й головним диригентом хору ім. Григорія Верьовки. Його називають реформатором в українському хоровому мистецтві. Анатолій Тимофійович увів академічне сопрано і колектив зміг розширити репертуар, вивів хор Верьовки на світовий рівень і зробив українським брендом.

Анатолій Авдієвський народився у селі Федвар, нині Підлісне на Кіровоградщині. Закінчив Одеську консерваторію. 1958-го в Житомирі створив Поліський ансамбль пісні й танцю "Льонок". Був його художнім керівником і головним диригентом до 1963-го. Три роки очолював Черкаський народний хор. 

Директором Хору ім. Верьовки став 1966 року. Очолював його 50 років. До складу колективу входить хор, оркестр і танцювальна група. Загалом близько 150 чоловік. Тисячі концертів Хор ім. Г. Верьовки провів як у найпрестижніших залах, так і в простих клубах, на площах міст, і завжди мистецтву колективу слухачі щедро аплодували.    Анатолій Авдієвський був неперевершеним митцем, особистістю широкого масштабу, стратегічно мислячою в царині національної музичної культури і не тільки. 

Він був людиною, до якої тягнулися митці й шанувальники української пісні. Завдяки йому були започатковані хорові фестивалі, які відкривали нові імена. У своїй композиторській і диригентсько-хоровій творчості Анатолій Авдієвський мелодією гострив розум, а гармонією плекав душу. Видатний хормейстер, педагог, композитор, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, народний артист України, Герой України - це Анатолій Авдієвський. А ще - академік Академії педагогічних наук України (1995), дійсний член (академік) Академії мистецтв України (1996), голова Національної всеукраїнської музичної спілки...

Пішов із життя корифей українського хорового мистецтва 24 березня 2016 року.

Зірка українського німого кіно Віра Холодна

Друзі! Хто не чув про Віру Холодну? Напевно, чули всі. Навіть якщо не бачили: видатна кіноакторка епохи німого кіно за своє коротке життя  зіграла у 50 (а може, й 80) фільмах, хоча до нашого часу таких збереглося лише п’ять. За дуже короткий час їй, українці, вдалося стати чи не найяскравішою кінозіркою початку ХХ століття.

Віра Левченко, народилася в Полтаві, 5 серпня 1893 року, в родині гімназійного вчителя словесності. Батько Віри, Василь Андрійович, корінний полтавець, був з козацько-старшинського роду, який брав початок від ХVІІ століття. Мати, Катерина Сергіївна, була з москви – там молоді люди познайомились під час навчання. Жили вони скромно, але щасливо. Окрім Віри, мали ще двох доньок – Надію і Софію. Цікаво, що ні батько, ні матір не вирізнялися особливою красою, а от Віра змалечку привертала до себе увагу – темні кучері, величезні очі, тонкий овал обличчя… І змалечку ж вміла бути гарною, кокетувати.

Коли Вірі було два роки, сім’я переїхала до МосквИ. В 1903 року вона вступила до приватної жіночої гімназії Зінаїди Перепьолкіної, де шляхетні панянки отримували класичну освіту. Дівчатам викладали акторську майстерність, музику, класичні танці, малювання, і все це Вірі подобалося. Вона чудово декламувала вірші, співала й акомпанувала собі на фортепіано. Крім того, Віра захоплювалась ковзанами й тенісом, брала участь в аматорських виставах, «живих картинах». Також з 11 років дівчинка відвідувала гурток молодих артистів московського художнього театру, брала уроки гри на сцені й була у захваті від гри Віри Комісаржевської. Віра мріяла про балетну кар’єру. Вона успішно склала непростий іспит й була зарахована до балетного училищаВеликого театру. Однак за рік дівчина мусила залишити училище, бо бабуся-аристократка вважала балет справою непристойною.  Отож, Віра повернулася знову до гімназії. 

В 1905 році помер від застуди батько, мати часто хворіла  -і Вірі доводилося  піклуватися про молодших сестер Надію та Софію. На випускному балу з нагоди закінчення гімназії у 1910 році Віра познайомилася з молодим юристом Володимиром Холодним. І вже за кілька місяців по тому під несхвальне буркотіння з боків обох сімейств пара пішла під вінець. За два роки у них народилася донька Євгенія. Вони хотіли ще дітей, однак після пологів Віра довго й тяжко хворіла, і лікарі народжувати більш не радили. Тому у 1913 році подружжя взяло прийомну дитину – ще одну дівчинку, Нонну.

Подружжя брало участь у світському житті, зокрема, відвідувало артистичний клуб «Аларт», де довкола ліричного тенора Леоніда Собінова вилася столична богема. Також Віра часто бувала і в гуртку молодих артистів московського художнього театру. Поволі з’являвся й інтерес до кінематографу. Віра була в захваті від данської кінозірки Асти Нільсен – вона не заламувала рук й не закочувала очей, власне, майже не грала, залишаючись перед камерою гранично природною. Вважається, що саме ця магічна чорнокоса данка й заманила Віру в світ Великого Німого. Адже Віра теж не прагнула грати – просто бути самою собою.

Існує кілька версій, як Віра Холодна потрапила в кінематограф. Але найбільш вірогідніше, що коли чоловіка мобілізували на фронт, в сім’ї виникли фінансові проблеми. От щоб прогодувати дітей, Віра й зважилася пройти кінопроби у режисера Володимира Гардіна. Дебют в маленькій ролі італійки-годувальниці в картині «Анна Кареніна» видався не вдалим. Але не безнадійним: На юну красуню в одному з епізодів звернув увагу співвласник кіноательє Пауль Ернст Тіман. І, трохи поміркувавши, з невідомих мотивів, дав мадам Холодній рекомендаційного листа до Євгена Бауера, режисера-художника з фірми-конкурента, кіноательє «О.Ханжонков і Ко».

Так навесні 1915 року кінокар’єра полтавської Попелюшки отримала потужне прискорення: Бауер одразу після зустрічі з нею взявся до зйомок фільму з Вірою Холодною у головній ролі. Це була «Пісня торжествуючого кохання» за повістю Івана Тургенєва. Досвідчений кінохудожник, Бауер створював на екрані досконалу картину, де навіть у містичній мелодрамі актор був лише доповненням до декорацій. В картину Віра вписалася ідеально, всі учасники знімального процесу згодились: манера і стиль акторки знайдені безпомилково. 

Продюсер і власник кіноательє Олександр Ханжонков теж передбачав успіх. Продивившись робочі матеріали, ще до монтажу він уклав з 22-річною акторкою контракт на три роки. І не прогадав: прем’єра «Пісні…», що відбулася в серпні 1915 року, стала сенсацією, і Віра, що називається, прокинулась знаменитою. Захоплений талантом Віри, Бауер ще до монтажу першої картини, одразу ж взвся за другу за її участі – за мелодраму «Полум’я неба», оповідь про злочинне кохання молодої жінки, виданої заміж за похилого віку вдівця. Фільми вийшли на екрани практично одночасно, і це видавалось символічним – скільки кохання випромінює Віра Холодна!

Так у морі банальних салонних кінопідробок з’явилась справжня німа королева «драм жіночої душі»-  молода, не обтяжена навіть театральним досвідом Віра Холодна прекрасними сірими очима і класичним профілем справила сенсацію й потрапила у когорту кінозірок». 

Вже за рік вона знімалася у 13 фільмах – приблизно кожні три тижні виходив новий.   Невдовзі публіка почала цілеспрямовано йти в кінотеатри «на Холодну». Сеанси на фільми за її участі супроводжувалися справжнім ажіотажем.

До 1916 року Віра Холодна змінила статус зірки першої величини на трон «королеви екрану». Він закріпився за нею після виходу стрічки «Життя за життя», яка стала мегапопулярною.

Жовтневий переворот 1917 року, ознаменований терором та репресіями, змусив багатьох кіномитців тікати подалі від Москви.   Влітку 1918 року Дмитро Харитонов та уся його акторська трупа з родинами також виїхали до Ялти, а пізніше осіли в Одесі. Серед них була й Віра Холодна. В Одесі фільми продовжували активно зніматися – як на натурі, так і в кіностудії, яку Харитонов збудував на Французькому бульварі, на спеціально придбаній ділянці землі. Тож з 1917 по 1919 рік Віра знялася більш як у 20 фільмах, найвідомішими з яких є «Закатовані душі» і «Останнє танго». Її лебединою піснею стала стрічка «Мовчи, сум, мовчи», де вона грала єдину жіночу роль.

Окрім зйомок у кіно, Віра Холодна багато виступала на естраді. Давала комерційні концерти, відвідувала благодійні вечори й сама займалася благодійністю, збираючи кошти на користь незаможних колег. Подейкували, що у неї були закохані генерал-губернатор Одеси Гришин-Алмазов та знаменитий Мішка Япончик.

У заметеній снігами Одесі 16 лютого 1919 року Віра Холодна буквально на очах рідних за кілька днів згоріла від грипу-іспанки. Тисячі людей проводжали Віру Холодну в останню путь. Її поховали на Першому Християнському цвинтарі в Одесі. Але у 1937 році цвинтар було зруйновано – комуністи перетворили його на «парк культури та відпочинку імені ілліча». Тож могила її фактично втрачена. 

До нашого часу про Віру Холодну залишилось небагато – це 4-5 більш-менш збережених кінофільмів, кілька уривків з інших стрічок, документальні зйомки похорону, фотографії та легенда. На диво живуча легенда, яка й тепер, понад сто років по тому, змушує нас звертатися до чарівного образу «раби кохання» та згадувати королеву німого кіно.

Мистецькі світи Єгора Толкунова

18 липня 2023 року минає 85 років відомому херсонському художнику, члену Спілки художників України Єгору Єгоровичу Толкунову.

Художник народився 18 липня 1943 року у с. Петрівка Генічеського району Херсонської області.

Навчався в Республіканському художньому училищі ім. І.Ю.Рєпіна у м. Кишиневі та в реставраційних   майстернях ім. І. Грабаря в Москві. 

В 1971 році, вже працюючи в Херсоні, був прийнятий до Спілки художників України (на той час у його творчому доробку: участь в шести республіканських, 3-х всесоюзних виставках, перша персональна виставка).

В той час він створив полотна «Моя мама», «День народження», «Лист», «Свято», «Льон», «Батькові присвячується», «Моє дитинство», в яких відобразив життя, сприймаючи його як зв’язок минулого, сьогоднішнього і майбутнього.

Єгор Толкунов увійшов в мистецтво зі своїми особливостями живописної мови. У творчості його приваблювали важкі долі людей, в яких залишили свій слід трагічні події двадцятого століття — «Ветеран Вітчизняної війни», «Учитель музики», «Безодня», «Бездомний», «Самотність»…

Мама художника Ганна Григорівна мріяла, щоб син її став священиком чи іконописцем. Він став художником і до релігійних сюжетів звертався багато разів: виконував роботи в храмі св. Миколи Чудотворця в селі Стара Богданівка під Миколаєвом, написав 40 образів святих, апостолів, великомучеників.

Єгор Толкунов дуже багато подорожував світом. З Америки, Італії, Польщі, Німеччини він привозив враження, якими щедро ділився з глядачем.

Жіночі образи майстра вводять у інтимний світ спокою та гармонії, де жінка ніжна, мінлива, витончена, мудра, вона залишається загадковою і її краса притягально стримана. Оголену плоть  художник зображав як зосередження сили, радощів буття, як диво. Стриманість та елегантність кольорів, світле та сумне поєдналось у творах Єгора Толкунова. 

Добре відомий він і в Херсоні, і в інших містах України. Його твори експонувалися як Україні, так і за її межами. 

На початку 2018 року художника не стало. Українська культура втратила талановитого майстра  пензля.

Дивовижна архітектура світу

 

З давніх часів люди були зачаровані архітектурою. П'ять з семи чудес стародавнього світу — це будівлі. Вигадливі архітектори не мають меж фантазії. Вони завжди намагалися створити щось оригінальне, незвичайне, хотіли вийти за рамки можливого і вразити уяву. 

Сьогодні існує безліч незвичайних будівель — від вигадливих житлових комплексів до футуристичних споруд майбутнього. Світова архітектура знає немало прекрасних, оригінальних споруд незвичайної форми, таких як будинок-рояль, будинок-кошик, будинок-равлик,  будинок-кактус,  будинок-черевик та інші.

Фахівці відділу мистецтв Херсонської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Б. А. Лавреньова створили відеомозаїку ”Дивовижна архітектура світу”, щоб познайомити всіх бажаючих із найвідомішими і незвичайними будівлями світу і, зокрема, України. Бібліотекарі запропонували учням ЗЗСО № 34 та гімназій № 14 і № 16 та користувачам соцмереж переглянути відео та дізнатися багато цікавого і дивного. 

Запрошуємо до перегляду!

Мирослав Скорик - геній і легенда України

13 липня 2023 року мало би виповнитися 85 років Мирославу Скорику – композитору безмежного таланту, твори якого стали невід’ємною складовою української сучасної культури. Мирослав Скорик – чи не найвідоміший у світі сучасний український композитор. Герой України (2008), народний артист України (1988), заслужений діяч мистецтв УРСР (1969), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка та Республіканської премії імені Миколи Острозького (1968), кандидат мистецтвознавства, співголова Спілки композиторів України (2006—2010), художній керівник Київської опери (2011—2016), Національна легенда України (2021, посмертно).  Крім того, внучатий небіж Соломії Крушельницької. 

Окрім численних державних нагород і звань, Мирослав Скорик став співтворцем низки унікальних подій – від першого всесвітньо визнаного українського кінофільму до першої підтриманої Ватиканом опери. 

Музика до пісень «Не топчіть конвалій», «Намалюй мені ніч», а у 1964 році до фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» роблять композитора Скорика популярним. А у 1982 році вийшла радянська стрічка «Високий перевал», до якого «Мелодія» Мирослава Скорика стала українським символом;

Вистава «Мойсей» на музику Скорика (2001) — перший в Україні музичний твір, схвалений самим Папою Римським і фінансований Ватиканом.

Взагалі, біографія  Мирослава Скорика є унікальною. Рід Скориків імовірно має козацьке походження, а прізвище походить від групи скорого реагування в Запорозькій Січі – принаймні так розповідав сам композитор зі слів батька.

Мирослав народився у Львові 1938 року, усього за рік до того часу, коли польська окупація міста зміниться радянською. Старший брат Мирослава воюватиме в дивізії “Галичина”, але з поразкою Німеччини емігрує до Австралії. У 1947 про діяльність брата дізнаються в радянських каральних органах, і сім’ю Скориків депортують у Сибір, разом із багатьма іншими “неблагонадійними”. Лише в 1955 родині Скорика буде дозволено повернутися до Львова.

Із поверненням Скорик навчається у Львівській консерваторії по класу композиції Адама Солтиса. Дипломна робота Скорика – кантата “Весна”, у ній проявиться мелодичне дарування, любов до витончених тональних зворотів і фольклору, а її перша частина, “Дивувалась зима”, увійде до репертуару багатьох студентських і дитячих хорів.

По завершенню консерваторії Скорик стажується в Москві у Дмитра Кабалевського, а також бере участь у ВІА “Веселі скрипки”, для якого пише естрадні пісні. Це поєднання академічного й естрадного напрямку зі студентських років мабуть і є одним із секретів популярності композитора.

Мирослав Скорик був досить модерним композитором. Він виробив свій досить яскравий, самобутній почерк: у стилістиці продовжував традиції львівської композиторської школи, органічно пов'язаної з різноманітними первинними жанрами; дав модерну авторську візію українського, зокрема карпатського, фольклору і львівського міського та салонного музикування, а також сучасної популярної музики, насамперед джазу.

В творчості композитора можна виділити декілька періодів: ранній (1955—1964); неофольклорний (1965—1972); неокласичний (1973—1978); неоромантичний (1983—1983); полістилістичний (1986—1998); постмодерний.

В творчому доробку композитора камерна,симфонічна музика,віолончельні концерти. Він автор музики до понад 40 фільмів, багатьох камерно-інструментальних творів, кількох балетів та опери «Мойсей». 

Твори Мирослава Скорика регулярно виконують в Україні, інших пострадянських країнах, а також у Німеччині, Франції, Австрії, Нідерландах, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, Великій Британії, США, Канаді, Австралії. Композитор часто виступав як диригент і піаніст із виконанням власних творів.

Багато музикантів називають Мирослава Скорика своїм вчителем. 

1 червня 2020 року Мирослав Михайлович Скорик відійшов у вічний світ.

Воїн честі і лицар культури

Друзі! 8 липня виповнюється 85 років українському режисерові, письменнику, громадському діячу Лесю Танюку.

У Леоніда Степановича було нелегке дитинство: народився у селі Жукин Димерського (нині Вишгородський) району на Київщині в 1938 році, а 3-річним хлоп‘ям під час ІІ Світової війни разом із батьками потрапив до німецьких концтаборів. А по війні родині не дозволили повернутися до Києва, і Танюки оселилися на Волині.

У повоєнні роки після закінчення школи Леонід працював ливарником-формувальником на Луцькому механічно-ливарному заводі. Захоплювався театром, навчався у культосвітньому технікумі. Обдарованого хлопця за якийся час прийняли до акторської групи Волинського обласного музично-драматичного театру.

В 1963 р. талановитий юнак закінчив режисерське відділення Київського інституту театрального мистецтва ім.І.Карпенка-Карого.Ставив спектаклі у Львівському, Одеському, Харківському драматичних театрах.

Але ще в 1959 р. став одним із засновників та президентом Клубу творчої молоді, що до нього входили Ліна Костенко, В.Чорновіл, І. Світличний, Алла Горська, В. Стус, І.Дзюба та інші дисиденти. Та через переслідування за діяльність у Клубі виїхав до Москви. У 1965—1986р.р. ставив спектаклі у театрах ім. Станіславського, ім. Пушкіна, ім.Маяковського, МХАТі та інших. 

Після повернення на батьківщину, у 1986-88р.р. був головним режисером Київського молодіжного театру. З політичних мотивів був звільнений, перебував на творчій роботі.

У творчому доробку Леся Танюка понад 600 публікацій на теми культури, політики, мистецтва; книг: «Мар’ян Крушельницкий», «Хроніка опору», «Монологи», «Парастас»; видань «Твори у 3-х томах. Слово. Театр. Життя» та фундаментальної роботи «Щоденники без купюр» у 60 томах (вийшло друком 37), перекладав твори Шекспіра, Мольєра, Брехта, Піранделло, Апполлінера.

Він режисер понад 50 вистав: «Маклена Граса» і «Патетична соната» М. Куліша; «Ніж у сонці» — за І. Драчем; «Матінка Кураж» за Б. Брехтом; «Месьє де Пурсоньяк» за Мольєром; «Принц і жебрак» за М. Твеном; «Диктатура совісті» М. Шатрова та багатьох інших.

В кіно Танюк -режисер картини «Десята симфонія», сценарист фільму «Голод-33», автор серії телефільмів про Розстріляне Відродження.

Як театральний режисер він повернув з небуття такі постаті українського Розстріляного Відродження, як Лесь Курбас і Микола Куліш,а в часи «хрущовської відлиги» зібрав біля себе людей, що повертали з небуття українську культуру й історію.

Довгий час Леонід Степанович викладав у Київському державному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. 

Від 1992 року Лесь Танюк - Голова Національної спілки театральних діячів України, голова Всеукраїнського товариства "Меморіал" ім. В. Стуса (до 2014). 

У березні 1999 року, після загибелі Вячеслава Чорновола, був обраний заступником Голови Руху.  Обирався народним депутатом України 1-5 скликань, очолював парламентський Комітет з питань культури і духовності. 

Л.С.Танюк помер 18 березня 2016 року внаслідок тяжкої хвороби. До його останнього дихання поруч були «два ангели», як він їх називав – дружина, відома мистецька діячка Неллі Корнієнко, і донька Оксана — театрознавець і драматург.

В 2018 році Громадською організацією «Всеукраїнська правозахисна організація "Меморіал" імені Василя Стуса», Національним центром театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, видавництвом «Дух і Літера» була заснована премія імені Леся Танюка «За збереження історичної пам'яті». Вона присуджується щороку авторам (літераторам, митцям, режисерам, громадським діячам, дослідникам, історикам, науковцям), незалежно від місця проживання, за особливий внесок в українську культуру та історію та за стійкість громадянської позиції.