Ігор Шамо - музика у ритмі часу ( до 100-річчя від дня народження)

 

Хто із старшого покоління не пам‘ятає мелодію «Як тебе не любити, Києве мій» ( «Києве мій») - пісня, написана ще в 60-х роках ХХ століття, стала справжнім символом столиці, а з 2014 року - іі офіційним гімном. Автор цієї пісні - Ігор Наумович Шамо – один з найпопулярніших українських композиторів ХХ століття. Сьогодні, 21 лютого, минає 100 років від дня його народження.

Життя та творча діяльність Ігоря Шамо пов’язані з містом Києвом, де він народився у 1925 році, здобув початкову загальну і музичну освіту у Київській спеціальній музичній школі-десятирічці імені М. В. Лисенка, а у 1951 році

закінчив консерваторію за класом композиції професора Б. М. Лятошинського .

Творив Шамо легко й натхненно, одразу міг працювати над кількома творами: симфонією, романсом, музикою до кінофільму, піснею чи хоровим твором. Багатогранність, обдарування Ігоря Шамо справді вражає. Його твори були в репертуарі солістів, камерних та симфонічних оркестрів, хорів, ансамблів тощо. 

Ігор Шамо увійшов в історію української музики ХХ ст. як композитор глибоко проникливого ліричного обдарування, як прекрасний мелодист з яскравим образним мисленням. 

І. Шамо створив три симфонії, найвідоміша – Третя, присвячена пам’яті героїв Другої світової війни, сповнена прекрасних сторінок високої трагедійної лірики.

Надзвичайно багатий здобуток Ігоря Шамо у жанрі камерної музики. Це передусім шість його струнних квартетів і ціла антологія фортепіанної музики, на якій виховано не одне покоління молодих виконавців. Шамо був блискучим піаністом і чудово грав свої твори.

Він був і першовідкривачем, експериментатором в музиці, адже саме в його творчості з’явився жанр хорової фольк-опери — «Ятранські ігри», де митець занурився у глибинні шари української народної творчості.

 У творчому доробку Ігоря Наумовича музика до фільмів, по яких можна скласти музичну енциклопедію України.

Безперечно, що найвищого пілотажу він досяг у жанрі пісні. Його пісенні перлини, що народжувалися у серці, часто сприймалися як народні.

Загалом Шамо створив понад 300 пісень, в основному ліричних, патріотичних, балад та романсів. Працював із різними поетами - Дмитром Луценком, В. Курінським, Ю. Рибчинським, М. Ткачем, В. Юхимовичем та іншими. Пісні Шамо свого часу звучали на багатьох сценах і майданчиках, по радіо. Їх виконували славетні співаки — М. Магомаєв, Г. Отс, Д. Гнатюк, Д. Петриненко, Ю. Гуляєв, О. Таранець, А. Мокренко. Усіх не перелічити. Пісні Ігоря Шамо були і в репертуарі Квітки Цісик, які  прозвучали по всьому світі.

Колеги, яким пощастило спілкуватися з Ігорем Шамо, згадують, що він був цікавим співрозмовником, полюбляв розповідати цікаві веселі історії, які з часом перетворювалися на анекдоти та легенди і «гуляли» мистецьким світом. Відомо, що Шамо мав бездоганний слух, тож прагнув якнайточнішого виконання своїх творів.

А ще, мало хто знає, що що композитор гарно малював, ліпив, займався різьбленням і, навіть, створив колекцію шийних хусток та беретів. 

Ігор Наумович любив Київ, прекрасно знав місто, часто проводив екскурсії для колег-композиторів. Прожив у Києві він все життя, де й помер у 1982 році ( 17 серпня).

У ХХ столітті композитору важко бути оригінальним, а ще важче — щирим. Але завдяки своєму таланту Ігор Шамо не знав цих труднощів — такою природною і свіжою є його музика, так органічно й зі смаком втілилося в ній українське. Минають роки, а його музика знаходить нових виконавців і численних слухачів», - композитор Євген Станкович.

Корифей українського хорового мистецтва Анатолій Авдієвський

 

"Народ наш мудрий, і такі ж його пісні. Це не лише високохудожня цінність, а наша історія. Без розуміння та поваги до цього феномену наші патріотичні гасла нагадуватимуть бурю у склянці води", - так говорив український хоровий диригент і композитор Анатолій Авдієвський.  

Сьогодні, 16 серпня 2023 року, Анатолію Тимофійовичу Авдієвському минає 90 років.

Він був художнім керівником й головним диригентом хору ім. Григорія Верьовки. Його називають реформатором в українському хоровому мистецтві. Анатолій Тимофійович увів академічне сопрано і колектив зміг розширити репертуар, вивів хор Верьовки на світовий рівень і зробив українським брендом.

Анатолій Авдієвський народився у селі Федвар, нині Підлісне на Кіровоградщині. Закінчив Одеську консерваторію. 1958-го в Житомирі створив Поліський ансамбль пісні й танцю "Льонок". Був його художнім керівником і головним диригентом до 1963-го. Три роки очолював Черкаський народний хор. 

Директором Хору ім. Верьовки став 1966 року. Очолював його 50 років. До складу колективу входить хор, оркестр і танцювальна група. Загалом близько 150 чоловік. Тисячі концертів Хор ім. Г. Верьовки провів як у найпрестижніших залах, так і в простих клубах, на площах міст, і завжди мистецтву колективу слухачі щедро аплодували.    Анатолій Авдієвський був неперевершеним митцем, особистістю широкого масштабу, стратегічно мислячою в царині національної музичної культури і не тільки. 

Він був людиною, до якої тягнулися митці й шанувальники української пісні. Завдяки йому були започатковані хорові фестивалі, які відкривали нові імена. У своїй композиторській і диригентсько-хоровій творчості Анатолій Авдієвський мелодією гострив розум, а гармонією плекав душу. Видатний хормейстер, педагог, композитор, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, народний артист України, Герой України - це Анатолій Авдієвський. А ще - академік Академії педагогічних наук України (1995), дійсний член (академік) Академії мистецтв України (1996), голова Національної всеукраїнської музичної спілки...

Пішов із життя корифей українського хорового мистецтва 24 березня 2016 року.

Мирослав Скорик - геній і легенда України

13 липня 2023 року мало би виповнитися 85 років Мирославу Скорику – композитору безмежного таланту, твори якого стали невід’ємною складовою української сучасної культури. Мирослав Скорик – чи не найвідоміший у світі сучасний український композитор. Герой України (2008), народний артист України (1988), заслужений діяч мистецтв УРСР (1969), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка та Республіканської премії імені Миколи Острозького (1968), кандидат мистецтвознавства, співголова Спілки композиторів України (2006—2010), художній керівник Київської опери (2011—2016), Національна легенда України (2021, посмертно).  Крім того, внучатий небіж Соломії Крушельницької. 

Окрім численних державних нагород і звань, Мирослав Скорик став співтворцем низки унікальних подій – від першого всесвітньо визнаного українського кінофільму до першої підтриманої Ватиканом опери. 

Музика до пісень «Не топчіть конвалій», «Намалюй мені ніч», а у 1964 році до фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» роблять композитора Скорика популярним. А у 1982 році вийшла радянська стрічка «Високий перевал», до якого «Мелодія» Мирослава Скорика стала українським символом;

Вистава «Мойсей» на музику Скорика (2001) — перший в Україні музичний твір, схвалений самим Папою Римським і фінансований Ватиканом.

Взагалі, біографія  Мирослава Скорика є унікальною. Рід Скориків імовірно має козацьке походження, а прізвище походить від групи скорого реагування в Запорозькій Січі – принаймні так розповідав сам композитор зі слів батька.

Мирослав народився у Львові 1938 року, усього за рік до того часу, коли польська окупація міста зміниться радянською. Старший брат Мирослава воюватиме в дивізії “Галичина”, але з поразкою Німеччини емігрує до Австралії. У 1947 про діяльність брата дізнаються в радянських каральних органах, і сім’ю Скориків депортують у Сибір, разом із багатьма іншими “неблагонадійними”. Лише в 1955 родині Скорика буде дозволено повернутися до Львова.

Із поверненням Скорик навчається у Львівській консерваторії по класу композиції Адама Солтиса. Дипломна робота Скорика – кантата “Весна”, у ній проявиться мелодичне дарування, любов до витончених тональних зворотів і фольклору, а її перша частина, “Дивувалась зима”, увійде до репертуару багатьох студентських і дитячих хорів.

По завершенню консерваторії Скорик стажується в Москві у Дмитра Кабалевського, а також бере участь у ВІА “Веселі скрипки”, для якого пише естрадні пісні. Це поєднання академічного й естрадного напрямку зі студентських років мабуть і є одним із секретів популярності композитора.

Мирослав Скорик був досить модерним композитором. Він виробив свій досить яскравий, самобутній почерк: у стилістиці продовжував традиції львівської композиторської школи, органічно пов'язаної з різноманітними первинними жанрами; дав модерну авторську візію українського, зокрема карпатського, фольклору і львівського міського та салонного музикування, а також сучасної популярної музики, насамперед джазу.

В творчості композитора можна виділити декілька періодів: ранній (1955—1964); неофольклорний (1965—1972); неокласичний (1973—1978); неоромантичний (1983—1983); полістилістичний (1986—1998); постмодерний.

В творчому доробку композитора камерна,симфонічна музика,віолончельні концерти. Він автор музики до понад 40 фільмів, багатьох камерно-інструментальних творів, кількох балетів та опери «Мойсей». 

Твори Мирослава Скорика регулярно виконують в Україні, інших пострадянських країнах, а також у Німеччині, Франції, Австрії, Нідерландах, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, Великій Британії, США, Канаді, Австралії. Композитор часто виступав як диригент і піаніст із виконанням власних творів.

Багато музикантів називають Мирослава Скорика своїм вчителем. 

1 червня 2020 року Мирослав Михайлович Скорик відійшов у вічний світ.

Народному артисту України Василю Зінкевичу – 78

1 травня святкує День народження народний артист України Василь Іванович Зінкевич. Зінкевич не мав жодної музичної освіти, але, коли вже став відомим співаком, своєю «консерваторією» називав рідне село: «Українське село — це своєрідна академія високої моралі. (...) Де б не бував, в яких далеких краях не виступав би, завжди із гордістю кажу, що я народився в селі, навчався в сільській консерваторії, де моїм високим професором був мій український народ».

Василь Зінкевич був чудовим танцівником і дизайнером — саме так почалася його співпраця з ВІА, або вокально-інструментальними ансамблями, ще коли він і гадки не мав, що буде співати. Після служби в армії юнак приїхав до міста Вижниці закінчувати навчання в художньому училищі прикладного мистецтва. Тоді ж він став першим художнім керівником народного ансамблю танцю «Смеречина» (не плутати з ВІА «Смерічка», який з'явиться в житті Зінкевича дуже скоро) й окрім постановок також створював усі сценічні костюми колективу.

Декілька танців у його постановці увійшли до Золотого фонду українського мистецтва, а розроблені ним костюми експонувалися навіть на виставках у Парижі. Зінкевич — автор знаменитої хореографічної композиції «Буковинська мозаїка».

Василь Зінкевич народився в селі Васьківці Хмельницької області. Його батько Іван був ветеринаром, а також регентом церковного хору, мав чудовий голос і часто співав народних пісень. Мати Ганна була колгоспною працівницею, але знаходила час для вишивання, в чому була неперевершеною майстринею. Оповідають, що вона вміла робити дивовижні квіти з підручних матеріалів — і це вплине на вибір першої професії Василя.

Також був новатором у моді — поєднував народні мотиви із сучасними фасонами. Ще у часи його студентства за його ескізами шили вбрання для ансамблів.

  Саме тоді композитор Левко Дутківський створює легендарний ансамбль «Смерічка», солістами і зірками якого стають Василь Зінкевич і Назарій Яремчук, і який до невпізнання змінить історію української музики. 

Тріо Зінкевича, Яремчука й Івасюка пов'язувала не лише сцена — вони були друзями й навіть разом ходили в гірські походи. Згодом, після трагічної смерті Івасюка, Зінкевич з Яремчуком, попри заборону на зібрання, не побоялися відвідати його похорон, який перетворився на мітинг непокори радянській владі.

«Участь публічної людини у похованні Івасюка— це був виклик системі, що псувала життя страхом через спрут КДБ. Табу навіть на ім’я великого композитора й автора пісень діяло ще довго. Однак у 1980-му в ефірі Центрального ТБ з’явилася передача, у якій Василь Зінкевич заспівав як реквієм Володимиру його ж пісню «Літо пізніх жоржин» (Ротару виконала «Кленовий вогонь»). Це був вияв позиції», — пише дослідниця біографії Зінкевича Оксана Коваленко.

Переїхавши до Луцька, Василь Зінкевич стає солістом волинського ВІА «Світязь» під керівництвом Валерія Громцева. Гурт швидко підіймається на хвилю популярності, а Зінкевич стає найпопулярнішим співаком в Україні.

Зінкевич захоплюється етнографією і фольклором, сам моделює сценічні костюми для ансамблю, неодмінно беручи на гастролі етюдник. Знімається у фільмах-концертах Українського телебачення «Мелодії голубих озер», «Червона Рута. Десять років потому», «Музика весни», «Відлуння його життя», «Червона Рута Володимира Івасюка», «Мереживо його доріг» та інших.

Саме в його виконанні стали відомими пісні на музику Івасюка «Тільки раз цвіте любов», та «Світ без тебе», а також інших композиторів, які вже стали класикою — «Тече вода», «Кличу тебе», «Забудь печаль», «Скрипка грає».

У 1986 році, вже маючи звання заслуженого артиста України і народного артиста України Василь Зінкевич вирішує здобути другу освіту — і навчається в Рівненському інституті культури на режисера.

Про особисте життя Зінкевича відомо мало, адже він ніколи не ділився ним із журналістами — його знають як непублічну зірку. Співак має двох синів, Богдана і Василя, які теж свого часу долучилися до музичної сцени, проте до її хіп-хоп крила.

Василь Зінкевич-молодший заснував разом з Сашком Положинським гурт «Тартак», а Богдан Зінкевич був клавішником із прізвиськом Zinchek у гурті «Основний показник».

Творчість Зінкевича не лишилася не поміченою державою — він почесний громадянин Луцька, має звання Героя України, Державну премію Шевченка, свою зірку на «Алеї зірок» у Києві та чималу кількість інших нагород.

Поступово Зінкевич вирішив піти з публічної сфери, хоча концерти періодично давав — востаннє в 2021 році в київському «Палаці Україна».